Література та культура Полісся

Іван Величковський – реформатор українського бароко XVII ст.

H. V. Samoilenko — 2023-06-27

У статті на широкому фактичному матеріалі розкривається життєва і літературна доля письменника XVII ст. Івана Величковського, який належав до відомої чернігівської літературної школи, що очолював видатний церковний і культурний діяч цього часу архієпископ Лазар Баранович. Життя і творчість І. Величковського подано в статті у тісному взаємозв’язку з діяльністю інших письменників цієї школи, зокрема І. Галятовського, Л. Крщоновича, І. Орновського, О. Бучинського-Яскольда та інших, що дало можливість визначити творчу самобутність митця, яка перш за все пов’я-зана з використанням стилю бароко. Але Іван Величковський не лише використовував його, а й вносив багато нового, що давало можливість вважати поета реформатором українського бароко XVII ст. Особливо багато уваги він приділяв формі вірша, про що свідчать його збірники «Зегар з полузегарком» та «Млеко від вівці пастирю належноє». Творам І. Величковського властива пишність, орнаментальність, вишуканість, незвичність. Усе це розкривається на прикладах конкретних віршів малої форми. Детально проаналізовано панегірики, присвячені архієпископу Лазарю Барановичу та гетьманові Івану Самойловичу, а також переклади творів англійського поета Дж. Овена.

Модус осмислення культурно-світоглядної системи християнства в необрядовій усній поезії

A. K. Pavlova — 2023-06-27

Статтю присвячено дослідженню кола християнських імперативів у необрядовій ліро-епічній пісенності. Для ілюстрування семантико-семіотичних ознак імперативів віри та надії використано тексти жовнірських, повстанських пісень, співанок-хронік про важливі події з життя українства, наведено паралелі з польських текстів, уміщених у збірнику Вацлава Залеського. Авторкою з’ясовано, що у необрядових уснопоетичних творах сутність соціокультурного статусу духовності безпосередньо пов’язана зі спроможністю людини конституювати себе в аспекті унікального ціннісного універсуму. Репрезентовані в художній макросфері християнські цінності, оприявнюючи системний взаємозв’язок між внутрішнім світом людини та суперечливою об’єктивною реальністю, сприяють реалізації гносеологічної та ціннісно-орієнтаційної функцій усної традиційної культури. У пропонованій праці акцентовано, що віра в творах ліро-епічного фольклору постає не лише в аспекті творення Богом світу і всього сущого в ньому, а також і в процесі безперестанної охорони свого творіння. Відповідно, Божий промисел стає причиною духовних хвилювань тих, хто осягає в цьому діянні вияви величної Божественної любові. Зосереджуючи увагу на сутності та прагматиці релігійних постулатів, авторка констатує, що глибокі особистісні переживання героя традиційного твору розкриваються в складному етико-філософському аспекті, оскільки репрезентують існування людини в світі. Домінантою молитви, наявної у фольклорному тексті, є саме прохання, представлене лексико-семантичними репрезентаторами: помилуй, зціли, захисти, відверни, оживи, зміцни, збережи тощо. У фінальній частині статті дослідниця резюмує, що імператив надії окреслюється як один із пріоритетних ціннісних засад, що корелюється з важливим поняттям духовної сили, яка привнесена з важливих Божих обітниць.

Відлуння Арно у «Мертвих душах» Миколи Гоголя: таїна пристрасті Чичикова

O. V. Dzulai — 2023-06-27

Статтю присвячено аналізу звернення М. В. Гоголя до поезій А.-В. Арно під час роботи над фрагментами останньої глави першого тому «Мертвих душ», яким М. Гоголь долучався вже до структурованої традиції такого звернення у російській літературі, яка брала свій початок з 1810 р. Аналіз формування і закріплення цієї традиції впродовж двадцяти з гаком років, проведений Ю. Г. Оксманом, показав, що першість байок та апологів у супроводі віршів у цій традиції, все більше і більше робила увагу до трагедій А.-В. Арно перспективою другого плану. Аналіз можливого звернення М.В. Гоголя до апологу «Автор і критика» показав, що воно могло бути вмотивовано важливою творчою потребою. В ньому автор побачив цікаву для нього форму поєднання думки і критики, якою живе автор апологів. У декількох рядках апологу автор має можливість поєднати власну строгу думку та кепкування над реальними або уявними опонентами. Цю авторську ідеологію апологів Гоголь опановував у зв’язку із тим, що його ідея щодо таїни захоплення Чичикова роковою пристрастю від самого народження, а не за власним життєвим вибором, не мала перспективи однозначного позитивного сприйняття і підтримки. Конкретний аналіз авторських критичних описів двох партій читачів, які не сприймуть авторського бачення образу Чичикова, показав, що глядач, якого налаштовано на розуміння істини комедії як насолоди від купи принесених легких істин, залишиться незадоволеним від істин, які приніс, або не обіцяє принести авторський образ Чичикова. У цій відмові приєднатися до авторського пошуку, М. Гоголь побачив повторення школи опанування істини не через зусилля розуму, а легкий дотик до істини з насолодою, вибудову якої дуже точно описав А.-Ф. Вільмен в межах критичного аналізу причин успіхів комедій Е. Скріба. Але у статті доведено, що М. Гоголь не прийняв цю критику як факт академічного дослідження, а розіграв для двох вказаних груп читачів незгідних із автором, картини саморуйнування цих претензій, які може побачити навіть і не дуже глибокий розум.

Творчість Лесі Українки крізь призму екзистенціалізму

O. P. Onufrienko — 2023-06-27

Українська література на межі ХІХ–ХХ ст. мала екзистенціальні орієнтації, а екзистенціальна модель світу у творчості Лесі Українки являла собою цілу систему модусів людського існування. Ця система охоплює, як засадничі, модель національного буття та модель людського існування. Тут зауважимо, що проблема національного буття у творчому доробку поетеси вирішується від екзистенції – до національної онтології, йдеться про особистість з високим відчуттям патріотизму, яка вільна внутрішньо, і на яку можна покластися в часи національного піднесення. Так простежується проблема становлення нового світобачення Лесі Українки, народження в її творчості ідеалів на засадах загальнолюдських етичних цінностей. Ідеї новітньої філософії Ф. Ніцше та А. Шопенгауера визначили творчі пошуки української поетеси. Леся Українка, відмовляючись від позитивістських ідейних загальників, що були поширені в українській літературі, відтворення wie es eigentlich gewen war («як це було в дійсності»), формує власну світоглядну систему, яку визначає як неоромантизм. Виокремлені його специфічні особливості стали феноменами її власного світовідчуття і світорозуміння. Найсуттєвішим для Лесі Українки було віднайдення тих естетичних засад, що визначають виборювання вищих життєвих ідеалів. У відповідності до неоромантичних ідеалів вона суттєво доповнює поняття духовності, зміщуючи акценти з будь-якої ідейності, у тому числі й національної, в її чистому вигляді на естетику слова. Така концепція відповідає пошукам Лесі Українки, яка в слові бачить непереможну силу духу і тому його возвеличує. Теоретично сформульована О. Потебнею світоглядна позиція могутності слова в поезії Лесі Українки набуває практичної програмної реалізації. Якщо зважати на те, що в українському культурному житті переважали реалістично-натуралістичні тенденції, то на противагу їм екзистенціальний порив Лесі Українки був зумовлений неоромантичним світовідчуттям, абсолютно самостійним, хоча у протиставленні натуралізму він спирається на українські літературно-мистецькі традиції, для яких провідним завжди був внутрішній світ людини, її індивідуальне неповторне екзистенційно спрямоване буття. Для неоромантизму Лесі Українки було характерне поєднання чуттєвості та інтелекту в пориві, спрямованому на досягнення вершин, артистичного опанування життя, що, зрештою, може видатись як недосяжне, або ідеальне. А тому феномен Лесиної «блакиті», «блакитного неба» відіграє, водночас, роль і утопії, і ідеалу. Таке злиття реальності та її ідеальне відображення стає формотворчим принципом майбуття, що в повноті філософсько-художньої вишуканості реалізувалось у творчості Лесі Українки.

Особливості інтерпретації поезії Василя Стуса «Посоловів од співу сад»

O. M. Petryk — 2023-06-27

Статтю присвячено дослідженню специфіки інтерпретації поезії Василя Стуса «Посоловів од співу сад». У дослідженні, як теоретичне підґрунтя, визначено поняття інтерпретації як загальнонаукового терміна, наголошено на його функціонуванні в гуманітарних науках. Процес створення інтерпретації починається на етапі первинного сприйняття твору і продовжується під час вторинного чи багатократного прочитання. Це дає змогу говорити про варіативність і множинність інтерпретацій як щодо індивідуальної, так і щодо групової роботи над текстом. Окреслено світоглядну позицію Василя Стуса. Це людина високої освіти й великої культури, його знання виявилися в багатстві тематики, глибині філософських міркувань і надзвичайній різноманітності лексики та фразеології. Позиція В. Стуса є феноменальною на тлі його сучасників: вихід із глухого кута самоізоляції можливий лише через долучення до європейської традиції, культивування моральних цінностей. Розкрито специфіку філологічної інтерпретації поезії з опертям на літературознавчий та лінгвостилістичний аналізи. Доведено, що поезія «Посоловів од співу сад» є виразником філософської лірики, де на фоні пейзажу зображено внутрішні поривання ліричного героя: дух поета ніколи не можна втримати в клітці, він завжди вирветься на волю, вивільниться від заґратованих обмежень. Вірш має досить яскраві особливості, що прослідковуються практично на всіх мовних рівнях. Вони допомагають авторові емоційніше й виразніше передати думки й почуття ліричного героя.

Антиномія «свій» – «чужий» в романі В. Скотта «Айвенго»

T. I. Tveritinova — 2023-06-27

У статті досліджується бінарна антиномія «свій» – «чужий» в романі В. Скотта «Айвенго». Мета дослідження – простежити міжетнічне про[1]тистояння саксів і норманів (підкорених і завойовників), визначити особливості їхніх культур, морально-етичних законів і пріоритетів; окремо розглянути ставлення до євреїв, які є «чужими» для всіх інших націй. Порушується проблема історичної пам’яті, коли внаслідок переживання подій минулого відбувається відтворення власного історичного досвіду. Аналізується проблема національної травми саксонського народу після їхнього завоювання чужинцями, прагнення передачі травматичного стресу наступному поколінню і порушення цієї наступності. Етнічні стереотипи обох народів розглядаються у конфронтації «свого» (простору, віри, мови, культури, звичаїв) і «чужого», яке дистанціюється і сприймається як «вороже» й «незрозуміле». Окремо розглядається образ Седрика Ротервудського як літературний етнообраз, який конструює не тільки індивідуальні риси характеру, а й етнічну ідентичність. Зіставляється етнообраз «свого» – Седрика і гетерообраз «чужого» – Бріана де Буа-Гільбера. Досліджується в романі В. Скотта ще один міжнаціональний конфлікт, який, на відміну від саксько-норманського, не має позитивної перспективи. Йдеться про політично та культурно маргіналізований етнос – євреїв, які, перебуваючи на чужій території, не намагаються асимілюватись і зберігають свою національну ідентичність. Ісак з Йорка наділений всіма характерними рисами етнообразу єврея: кмітливий, розважливий, обізнаний в комерції. В яскравому романтичному забарвленні постає його донька Ребекка, яка заради законів і традицій свого народу готова пожертвувати життям.

Дзеркальна гра в романі Дж. Вінтерсон «Франкісштейн: історія кохання»

L. V. Pikun — 2023-06-27

Представлена наукова розвідка є першою спробою дослідження роману Джанет Вінтерсон «Франкісштейн: історія кохання» з погляду реалізації дзеркальної гри набутками культури. Гра – один із об’єктивно-функціональних факторів творчості та літератури, один із модусів накопичення, трансформації та передачі культурного спадку. Літературна гра – спосіб семантичного збагачення культурного спадку у художньому творі. Гра часто отримує різні дзеркальні ознаки: повторення, подвоєння, енантіоморфічній деформації, розтягування, стиснення тощо. Такі ж ознаки спостерігаються в літературній грі на основі культурної спадщини попередніх епох. У поданому дослідженні концепція дзеркальної гри з культурними набутками використовується як дослідницький інструмент, який був вивчений та протестований в дисертації «Дзеркальна гра набутками культури: романтична та постмодерністська модель (на матеріалі романів М. Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» і П. Зюскінда «Парфуми. Історія одного вбивці»)» і довів свою продуктивність у попередніх компаративних наукових розвідках автора статті. Роман «Франкісстейн: історія кохання» (2019 р.) був написаний як переосмислення роману Мері Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (1818 р.) з позиції тіла, в якому перебуває особистість, і тіла, якого людина прагне. Цей твір виявляється граним матеріалом для вивчення особливостей дзеркальної гри попереднім культурним досвідом. Дзеркальна гра Дж. Вінтерсон ведеться за певними правилами. Новий твір створюється на основі відомого творчої долі митця Мері Шеллі, історії написання роману, сюжету роман «Франкенштейн» та персонажів. Сучасна письменниця дотримується жанрових характеристик ви-хідного твору особливостей та чи персонажа, його тематики та проблематики, розширення первинного зразка шляхом додавання нових персонажів, сюжетних ліній, зміни художнього часу чи простору первісного твору, відображення індивідуального авторського стилю та творчого бачення у новому творі. У читацькій грі-інтерпретації образів головних героїв роману виявляється певним пазлом. Матеріалом для його скла-дення є особистість М. Шеллі та історія її життя та життєвий досвід Дж. Вінтерсон.

Онімний простір поетичного мовомислення Василя Симоненка

N. І. Boyko — 2023-06-27

У дослідженні здійснено спробу цілісного аналізу й лексикографічної репрезентації системи онімів, уживаних у мові поетичних творів Василя Симоненка. З’ясовано, що власні назви належать до маркерів поетичного мовомислення автора, вони розширюють розуміння природи онімного слова, увиразнюють індивідуальні ознаки ідіолекту зокрема й мовлення художнього стилю загалом. Система онімів у просторах поезій Василя Симоненка поглиблює уявлення про мовні особливості української поезії другої половини ХХ століття, увиразнює склад мовно-поетичних засобів специфічної естетизації певного періоду в історії розвитку української літературної мови. З’ясовано, що, безвідносно відсоткової частки, уживання онімів уможливлює з відстані окреслених хронологічно-світоглядних, ідеологічних і культурологічних констант набагато чіткіше окреслити коло культурологічно-тематичних інтересів автора, осмислити його світоглядні позиції, зрозуміти, які знаки на карті світової й української культури різних темпоральних і локальних меж домінували в поетичній картині світу автора, які виокремлено з-поміж інших, на яких зосереджено більше уваги та які особистості надихали автора чи ставали об’єктами осуду. Топоніміка поетичних текстів В. Симоненка допомагає краще зрозуміти ідеологічні пріоритети, політичні погляди й наукові інтереси автора. Чітке розрізнення онімних лексем «Україна» та «Росія» на рівні мовно-поетичної свідомості та значно активніше слововживання першого оніма вказують на домінування національно мотивованих світоглядних позицій митця, на сприйняття себе насамперед як українця. Встановлено, що система онімів В. Симоненка має чітку українськоцентричну, історіософічну спрямованість, вона допомагає зрозуміти світоглядні позиції митця та може стати підґрунтям для подальших наукових розвідок у царині іменникової парадигми лексем поетичних творів автора.

Онімна гра: зауваги до термінології

Iryna Bozhko — 2023-06-27

Статтю присвячено проблемі ономастичної термінології, зокрема в контексті онімної гри. У статті описано терміни-синоніми до терміну онімна гра та частково визначено особливості онімної гри з погляду лінгвістів-представників різних ономастичних шкіл України та світу. Онімна гра визначається як навмисна маніпуляція з власною назвою, яка провокує руйнування ономастичного стереотипу комунікантів. Онімна гра передбачає розчленування структури словоформи, маніпуляції з категоріями роду й числа, перехід оніма в статус апелятива й навпаки, суфіксальний та інший відонімний словотвір, контамінації, народну етимологію, порівняльні конструкції, онімні метафори й метонімічні конструкції, експлуатацію графіки та орфоепії на межі різних мов. В українській ономастиці побутує також термін ономастична гра, який є менш вживаним та, на наш погляд, менш логічним. Подібні термінологічні проблеми притаманні також іншим європейським мовам, де співіснують jeu de noms, jeu onomastique, jeu d’onomastique (французька мова); name game, onomastic game (англійська мова). Термін ludonimía / ludonymie авторства Анхеля Іґлесіаса Овехеро лаконічно резюмує сутність поняття. Людонімія здійснюється через використання каламбурів, маніпуляції з омонімами та паронімами, епонімію, фонетичне обігрування ідентифікатора в поєднанні з прізвищем, кореферентну номінацію, яку автор називає поліономасією. Проте згаданий термін уже вживається на позначення найменування різного роду ігор, тож у такому разі йдеться про небажану в термінології полісемію. Відзначаємо, що полісемія в ономастичній термінології – поширене явище, зокрема у контексті вживання термінів логонім, квазіонім. Останній ми вживаємо на позначення продукту онімної гри, апелятива, який імітує власну назву та нерідко має узагальнююче значення, тоді як в інших дослідженнях він фігурує на позначення апелятива, який вживається в ролі пропріальної одиниці не імітуючи структурно власну назву. Попри брак уніфікації в ономастичній термінології взаєморозуміння дослідників цілком можливе завдяки прозорій семантиці термінів та контексту, який уточнює їхнє значення.

Сучасні підходи до вивчення іноземних мов для професіоналів

O. V. Melnyk — 2023-06-27

У статті аналізуються сучасні підходи до викладання іноземних мов та обґрунтовується доцільність їх використання у вищих навчальних закладах. Методика викладання іноземних мов постійно розвивається і знаходиться в пошуку найбільш ефективних способів навчання.

Іоаникій Галятовський – соратник Лазаря Барановича і видатний церковний та культурний діяч України XVII ст.

H. V. Samoilenko — 2023-06-27

У статті розкриваються основні віхи життя і творчості видатного представника чернігівської літературної школи XVII ст. Іоаникія Галятовського, який визначався своєрідною талановитістю, начитаністю, людяністю й відданістю православній вірі. На всіх етапах життя він проповідував Боже слово, написав декілька важливих богословських творів, зокрема «Ключъ разумѣнія», у якому не лише зібрав свої основні проповіді, пов’язані з життям Ісуса Христа та Богородиці, а й розробив правила для проголошення релігійних повчальних промов, які стали основою для створення першого в православ’ї підручника з гомілетики. Крім цього, твори І. Галятовського, що написані тодішньою українською мовою, відзначаються художньою майстерністю, умілим використанням стилю бароко, доступністю широкій аудиторії слухачів. І. Галятовський також багато зробив для утвердження Чернігівського Єлецького монастиря як центру незалежного від Московії церковного життя та духовності, проповідуючи при цьому ідею єднання слов’янських народів проти зовнішніх ворогів.

Ніжинська сторінка в житті та діяльності відомого бібліографа С. І. Пономарьова (до 195-річчя від дня народження)

H. S. Osipova — 2023-06-27

Запропонована розвідка змістовно і концептуально належить до досліджень з історії вітчизняного бібліотекознавства та безпосередньо присвячена періоду навчання видатного українського бібліографа другої половини ХІХ – початку ХХ ст. С. І. Пономарьова у Ніжинській гімназії (1841–1848) та його діяльності, пов’язаної з придбанням бібліотеки відомого вченого-філолога Степана Петровича Шевирьова для книгозбірні Ніжинського історико-філологічного інституту кн. Безбородька в 1876–1878-х рр. У статті використано матеріали з фондів Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині, а також офіційна періодика Юридичного ліцею і Ніжинської гімназії – «Промови», «Щорічні акти» та відомості з історико-філологічного альманаху «Известия Историко-филологического института князя Безбородко в Нежине».