Література та культура Полісся

Проза Ганни Барвінок 1880–1890-х років: проблематика й поетика

M. Z. Lehkyi — 2023-11-22

У статті розглянуто прозові твори Ганни Барвінок 1880–1890-х років: оповідання, образки, подорожні нариси тощо. Після деякої перерви перо авторки знову набуло сили й виразности. Натоді Ганна Барвінок – представниця найстаршої генерації українських письменників, котра ввійшла в літературу в 60-х роках ХІХ ст. Мала проза Ганни Барвінок того часу здебільшого диспонує випробуваною в українській літературі формою викладу «з уст народу»: сюжет твору доводить до читача оповідач, переважно з селянського середовища, який розлого, з багатьма відступами розповідає про своє життя або ж історію когось із близьких чи знайомих. Дбаючи про вивершеність оповіді, нерідко про її стенографічну точність, письменниця іноді уневажнює композиційну злагодженість оповідання, перевантажуючи його зайвими епізодами, описами, сюжетними лініями. Твори письменниці є цінним джерелом для вивчення мови, побуту, звичаїв, інтересів, переживань простої людини. Персонажі Ганни Барвінок діяльні й активні, вони борються за своє щастя, обстоюють свій вибір, своє право на життєву самореалізацію. Оповідання та образки письменниці наснажено психологізмом, крізь який оприявнено духове єство української жінки – переважно пасіонарної особистости, котра, попри страждання й матеріальні нестатки, вміє тішитися найменшими радощами буття, здатна на глибокі почуття, має цілу систему виховання дітей у дусі християнських морально-етичних норм та цінностей. Герої та героїні творів активні, цілеспрямовані, харизматичні, здатні кинути виклик життєвим незгодам у боротьбі за власну щасливу долю. Майже кожен із персонажів Ганни Барвінок є носієм індивідуальної та соціальної філософії буття, сповненого віри в високі морально-етичні засади, у власну долю, в «набігання своєї тропи» на широкому світі. Пильна увага письменниці до народного генія (пісень, легенд, переказів, повір’їв) ферментує появу в її творах казково- легендарних модифікацій сюжету, що зближує окремі з них з естетикою романтизму.

Оповідання-ідилії Ганни Барвінок у контексті української прози середини ХІХ ст

N. T. Boiko — 2023-11-22

Статтю присвячено аналізу прозового доробку Ганни Барвінок – однієї із репрезанток фольклорно-етнографічної течії в українському романтизмі. Основним об’єктом художньої творчості вона обрала долю простої української жінки, сповнену радощами і бідами. Тематично-проблемне спрямування її творів яскраво засвідчують їх назви, як-от: «Не було змалку – не буде й до’станку», «Квітки з сльозами, сльози з квітками» тощо. У статті закцентовано наявність в українській літературі зазначеного періоду малих оповідних форм, модальність яких співвідноситься із ідилічним світовідчуттям. Самі ж ідилії як один із найдавніших жанрів літератури вирізняються безконфліктністю, поетизацією природи й сільського життя. В українській літературі в цьому аспекті варто розглядати твори Пантелеймона Куліша («Повесть о старых временах и обычаях малороссийских», «Дівоче серце», «Орися»), Ганни Барвінок («Восени літ-о», «Вірна пара», «Лихо не без добра», «Домонтар»), Олекси Стороженка («Сужена», «Прокіп Іванович», «Дорош»). Очевидна ідеалізація старосвітського, козацького й простонародного життя на лоні природи може свідчити не тільки про індивідуальні світоглядні, ідейно-естетичні пріоритети й художньо-стильові особливості творчих практик названих вище прозаїків, а й про спробу запропонувати читачеві своєрідну компенсацію втрачених суспільних зв’язків. Виходячи із наявності того чи іншого змістового складника, пропоную виокремлювати такі типи ідилій: любовні, родинні, старосвітські й козацькі. У результаті проведеного аналізу прози середини ХІХ ст. можна стверджувати, що ностальгія за втраченою національною патріархальністю аж до кінця ХІХ ст. відлунуюватиме у творах низки авторів (наприклад, «Люборацькі» Анатолія Свидницького).

Ганна Барвінок в освітленні літературної критики доби раннього Модерну

V. V. Budnyy — 2023-11-22

У статті досліджено сприйняття прози Ганни Барвінок у літературній критиці початку ХХ ст. Зокрема, з’ясовано обставини спалаху зацікавлення постаттю письменниці, висвітлено розбіжності між різними літературними таборами у ставленні до її творчості і поступове вироблення модерного розуміння «етнографізму» у світлі перспектив національного мистецтва. Дослідницька основа цієї розвідки – рецептивно-естетичний підхід до критики як посередниці між красним письменством і публікою, класикою і сучасною літературою, традиційними і новаторськими стильовими течіями. Першу хвилю уваги до оповідань Ганни Барвінок підняв Борис Грінченко публікаціями до сорокаліття від початку її творчості. Згодом появилися аналітичні і концептуальні інтерпретації Олександра Грушевського, Дмитра Дорошенка, Людмили Старицької-Черняхівської. Часопис «Українська Хата» запросив письменницю до співпраці, а хатянські критики-неоромантики переосмислювали її творчість крізь призму національного самоусвідомолення, орієнтуючи сучасників на багатющі традиції національного мистецтва. Критику і публіку вабили мистецькі якості прози Ганни Барвінок. Модерністи, особливо хатяни, звертали увагу на недооцінені попередниками і сучасниками стилістичні і світоглядні риси співачки жіночої долі, які, на їхнє переконання, були варті засвоєння й дальшого розвитку в новітньому мистецтві. Природність і витончені форми першоособової нарації, пісенність і ліричність оповідного мовлення, по-жіночому чутливе і вдумливе світовідчуття виявилися суголосними з естетичними потребами і новітніми віяннями модерної доби. Вивчення рецепції творчості Ганни Барвінок тодішньою критикою веде до висновку: для доби Модерну властиве не тільки відмежування від позитивізму, а й свідоме апелювання до певних, переважно романтичних, традицій, як-от «філософія серця», естетизм, індивідуаліз.

Повсякдення дворянства Лівобережної України середини ХІХ ст. (за матеріалами родинного епістолярію Пантелеймона та Олександри Куліш)

O. О. Malyshko — 2023-11-22

У статті вивчається простір повсякдення соціальної еліти Лівобережної України середини ХІХ ст. Тема дослідження обумовлена антропоцентризмом сучасного гуманітарного знання, актуалізацією особистісного виміру історичних процесів. Джерельною базою розвідки є приватний епістолярій Пан[1]телеймона Куліша, Олександри Білозерської-Куліш, Надії Білозерської-Забіли, Віктора Білозерського та Миколи Забіли. Часові рамки дослідження хронологічно співпадають з періодом тульського заслання П. Куліша (1847–1850 рр.), просторові – умовно обмежені Петербургом, Києвом, та Тулою, де на той час мешкали основні кореспонденти. Методи дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, логічний, історико-генетичний.У межах розвідки проаналізовано тематичну спрямованість та сюжетне наповнення сімейного листування Кулішів-Білозерських, акцентовано на родинний побут, інтелектуальне оточення, дозвілля та інші аспекти повсякдення регіональної спільноти. Розкрито сутність окремих щоденних інтелектуальних, культурних, господарських та ментальних практик лівобережного дворянства. Розглянуто відображені в приватному епістолярії традиційні форми дозвілля соціальної еліти: домашнє музикування, живопис, скульптура, читання, вивчення іноземних мов тощо. Досліджено вияви оригінальних особистих захоплень – гальванопластики та столярного ремесла. Прослідковано висвітлення тем здоров’я, виховання, благочинної діяльності, побутової релігійності, питань пристойності та моралі. Зосереджено увагу на зміні ментальних та світоглядних установок дворянської спільноти. Здійснено спробу окреслити подальші перспективи проблематики. Зроблено висновок про значний інформаційний потенціал епістолярних матеріалів родини Кулішів-Білозерських як джерела з історії повсякдення соціальної еліти Лівобережної України середини ХІХ ст.

Інформаційний потенціал листування Ганни Барвінок для вивчення біографії П. Куліша

K. О. Timofieieva — 2023-11-22

Стаття присвячена виявленню інформаційного потенціалу та значення листування Ганни Барвінок для висвітлення і доповнення біографії П. Куліша. Епістолярій О. Куліш є важливим і цінним інформаційним джерелом, ретельне дослідження якого дасть змогу відтворити маловідомі сторінки з життя автора «Чорної ради». Мета розвідки – проаналізувати архівні документи, що зберігаються у фондах бібліотек, музеїв та архівів України і які дотичні до імені подружжя П. та О. Куліш. Об’єкт дослідження: епістолярій, щоденник, спогади, архівні документи П. Куліша та О. Куліш. Предмет дослідження: склад, зміст, особливості та інформаційна цінність епістолярних документів П. та О. Куліш. Завдяки залученню до наукової роботи епістолярію Ганни Барвінок, П. Ку[1]ліш постає перед реципієнтом не лише як творча особистість, що самовіддана і одержима у роботі над українським словом, а й як турботливий і люблячий чоловік, що уособлює в собі «усе мирське». О. Куліш, після смерті чоловіка, листувалася з великою кількістю кореспондентів свого чоловіка, тогочасним культурно-громадським осередком. Зокрема, це й І. Пулюй, І. Шраг, М. Павлик, кн. М. Шаховський, Є. Тимченко, М. Лободовський, Н. Кобринська, Н. Білозерська, Б. Грінченко та ін. У листах Ганна Барвінок зазначала, що П. Куліш зробив переклад українською мовою п’ятнадцяти драм В. Шекспіра. Дружина-письменниця всіляко, зокрема й фінансово сприяла й залучала громадськість до вшанування пам’яті П. Куліша: проведення щорічної панахиди, творчих вечорів пам’яті П. Куліша, видання епістолярної та творчої спадщини письменника, виготовлення фотокопій, портретів П. Куліша та листівок. Про це також свідчать наміри побудови освітніх осередків (ясла, дворічна школа), іменування університету іменем П. Куліша, іменна стипендія для талановитих і розумних студентів, які би продовжили Кулішеві справи. На прикладі поданого епістолярного матеріалу в підсумку підкреслено актуальність епістолярного доробку П. Куліша для української культури та нинішньої політичної ситуації (повномасштабного вторгнення РФ на території незалежної і суверенної України).

Ганна Барвінок та Микола Лисенко: штрихи до історії взаємин

N. G. Mishchanchuk — 2023-11-22

У публікації подано огляд міжособистісних комунікацій знакових постатей українського національного відродження другої половини ХІХ ст. – відомого композитора, диригента, активного громадського діяча Миколи Лисенка та першої української жінки-літераторки Ганни Барвінок. Тематика розвідки визначена людиноцентризмом модерних студій, посиленням інтересу науковців до ролі особистості в історії, персоналізмом українознавчих досліджень. Джерельну базу роботи складають прижиттєві нотатки, приватне листування, спогади сучасників та матеріали просопографічного спрямування. У дослідженні використано історико-біографічний, логічний, історико-генетичний методи, комплексний та персоналістичний підходи. Метою статті є привернення уваги до маловідомих сторінок життєпису представників національної еліти. У рамках дослідження на підставі аналізу наративних та документальних джерел визначено тематико-змістовне наповнення інтелектуальних контактів, встановлено їх тривалість та інтенсивність. Акцентовано на виключному впливі постаті П. Куліша на формування світогляду композитора та характеру його взаємин з Ганною Барвінок. Окреслено основні проблемні блоки спілкування, серед яких увічнення пам’яті письменника, збереження та оприлюднення його творчої спадщини, продовження культурних проєктів, започаткованих ще за життя митця. Наголошено на домінуванні дистанційної форми спілкування. Доведено залежність нерівномірності комунікацій від повсякденної заклопотаності М. Лисенка, усамітненого способу життя, поважного віку та загального психо-емоційного стану дружини П. Куліша. Розкрито ідейну близькість та духовну спорідненість митців, наведено приклади їх побутового спілкування. Зроблено висновки про теплий, сімейний характер стосунків та їх націленість на спільну мету – збереження пам’яті про непересічну особистість П. Куліша та доступність його творчої спадщини широкому українському загалу.

«Вона мене дійсно приймала як доньку»: до історії взаємин Наталії Кобринської та Олександри Куліш

A. I. Shvets — 2023-11-22

Історія взаємин галичанки Наталії Кобринської і наддніпрянки Ганни Барвінок ще не була предметом окремої наукової студії. Від часу їхнього епістолярного знайомства 1886 року між жінками зав’язалося тепле і дружнє приятелювання, яке тривало аж до смерті Ганни Барвінок й увінчалося низкою творчих здобутків і цікавим літературним співробітництвом. Перший період творчих взаємин Олександри Куліш і Наталії Кобринської припадає на 1886‒1887 роки – час підготування і виходу в світ жіночого альманаху «Перший вінок». Наталія Кобринська особисто листовно запросила старшу приятельку до участі в цьому виданні, на що Ганна Барвінок відгукнулася з глибоким пієтетом і вдячністю, розцінюючи «Перший вінок» як вияв важливого національного єднання Галичини і Великої України. До альманаху Олександра Куліш подала тоді два своїх оповідання, які увійшли до альманаху – «Перемогла» і «Жіноче бідуваннє». Другий епістолярний період (1894‒1897 рр.) стосувався співпраці Ганни Барвінок у виданні Кобринської «Наша доля», де вона разом з чоловіком П. Кулішем мали ексклюзивне право друкувати свою белетристику й поетичні твори. В кожному із трьох випусків «Жіночої бібліотеки» Ганна Барвінок надрукувала свої оповідання «Праправнучка баби Борбця», «Забісована дівчина Настуся» і «Королівщина». Більше того, подружжя Кулішів були меценатами цього видання. Третій період взаємин з Олександрою Куліш розпочався після смерті П. Куліша й стосувався в основному долі інтелектуальної його спадщини, яка залишалась у Галичині. Ганна Барвінок настирливо прагнула в будь-який спосіб повернути через Кобринську всі рукописи в Мотронівку. Апогеєм тривалого приятелювання обох письменниць була їхня особиста зустріч й гостювання Кобринської в Мотронівці влітку 1899 р., про яку галичанка опублікувала власні спогади. Свій щиролюдський сентимент до Кобринської Куліші виявляли зворушливим звертанням до неї – «доню наша люба», а Кобринська називала Кулішів своїми «нарéченими батьками».

Книга, написана від душі Самойленко Г. В. Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов (мотронівський період життя і творчості): монографія. Ніжин: НДУ імені Миколи Гоголя, 2022. – 174 с.

A. I. Shvets — 2023-11-23

Монографія Григорія Васильовича Самойленка «Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов (мотронівський період життя і творчості» – це важливий набуток для літературознавства, біографістики й загалом нашої духовної культури. Мені надзвичайно імпонує назва цієї глибокодумної книги, ба більше – наскрізна її тріада – доля, Україна, любов. Бо саме в ній явлено ціннісну фундаментальну єдність, кожна складова якої є знаковою і в біографічному, і в екзистенційному контексті життя Кулішів. З одного боку, кожне з цих слів означує тематичні аспекти наукового аналізу, а з іншого боку – це своєрідні аксіологічні прикмети, власне, об’єднавчі вартощі, на яких трималося подружжя Кулішів...

Мотронівка в долі Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок Самойленко Г. В. Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов (мотронівський період життя і творчості): монографія. Ніжин: НДУ імені Миколи Гоголя. 2021. 174 с.

N. P. Onyshchenko — 2023-11-23

Це не просто монографія за жанром. Це насичене цікавими розвідками літературознавче дослідження, написане з великою пошаною й любов’ю до його героїв – словесних орачів на важкій українській ниві Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок.
Спочатку автор ставив за мету описати Мотро¬нівку як культурне гніздо Чернігівщини. Але ґрунтовно опрацювавши 63 наукові джерела, доктор філологічних наук, професор Григорій Самойленко значно розширив рамки задуманого. Він увів у контекст імена й події, які наочно представляють нам українське культурне життя ХІХ початку ХХ століття...

«І буде дух його із віку в вік сіяти» Самойленко Г. В. Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов (мотронівський період життя і творчості): монографія. – Ніжин: НДУ імені Миколи Гоголя, 2022. – 174 с.

O. V. Zabarnyi — 2023-11-23

З великим задоволення ознайомився з новою науковою монографією доктора філологічних наук, професора Григорія Самойленка «Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов» (мотронівський період життя і творчості), яка вийшла у світ у видавництві Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя на початку 2022року.
Вже у назві наукового дослідження окреслено те широке коло проблем, яке обговорюється у монографії. Це і особиста та творча доля головних героїв оповіді – Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок – їхні непрості родинні стосунки на тлі такого суперечливого для України ХІХ століття, і життя культурницьких осередків, які формували «еліту нації». У книзі на великому фактичному матеріалі розкриті багатогранні і специфічні особливості Мотронівки як гнізда культури, проаналізовано найрізноманітніші форми діяльності господарів садиби у тісних взаємозв’язках із широким колом громадськості, тими творчими особистостями, які відвідували їх тут. До честі дослідника він добре володіє фактичним матеріалом, вміло його структурує, а головне – переконливий у своїй аргументації та доказовій базі...

Творча спадщина митрополита Дмитра Туптала

H. V. Samoilenko — 2023-11-26

Сучасне соціальне життя потребує особливої уваги до проблем, які тор- каються захисту України, її православної віри у різні періоди її історії, зокрема у XVII ст., часу утвердження гетьманської держави і намагання сусідів – турків, татар, польської шляхти та московитів підкорити її і приєднати до своїх володінь.

У статті на широкому фактичному та історико-літературному матеріалі розкрита життєва та творча діяльність одного із яскравих церковних та культурних діячів Північного Лівобережжя – Дмитра Туптала (Димитрія Ростовського), звернена особлива увага на його проповідницьку діяльність та оригінальність, художню майстерність і барокову образність його проповідей. Крім цього, особистість Дмитра Туптала розгляється в тісному взаємозв’язку з історичними подіями 2–ї пол. XVII ст. – поч. XVIIІ ст., а також його з взаєминами з митрополитами, архієпископами, гетьманами України та царями й патріархами Московії.

Особливе місце в статті займає аналіз створення книги «Житія святих» («Четьї-Мінеї»), над томами якої Д. Туптало працював понад 40 років, та культурно-просвітницької діяльності наприкінці його життя.

У завершальній частині статті вперше поданий, у тісному зв’язку пое- тикою бароко, аналіз різножанрової духовної поезії Д. Туптала: гербовної, емблематичної та молитовної, зокрема псалмів, визначена її художня оригінальність, показані мелодійність віршів, живописність описів у них та оригінальність їх ритмики.

Антивоєнна проза Олександра Забарного: релігійно-родинна парадигма (на матеріалі збірки оповідань «Багряні терикони»)

Yu. I. Bondarenko — 2023-11-26

На початку ХХІ століття з’явився новий зумовлений російською агресією проти України дослідницький простір у вітчизняному літературознавстві – воєнна та антивоєнна творчість сучасних письменників. У цьому контексті своє місце займає й збірка оповідань ніжинського прозаїка О. Забарного «Багряні терикони», яка потребує вивчення в системі релігійно-родинних ціннісних вимірів, адже є своєрідною художньою інтерпретацією сюжету про втрачений рай.

Автор статті вважає релігійність та родинність семантичними домі- нантами, які визначають сутність створеної письменником картини сві- ту, її змістову спрямованість, сюжетне й образне оформлення. Він розглядає всі оповідання, що входять до збірки «Багряні терикони», як єдиний художній комплекс, покликаний проставити дві протилежні сутності в історії сучасного світу – агресивну, мілітарну, неоколоніальну путінської Росії та українську, ідеальну у своїй духовності, сповненій моральними імперативами та глибокими етичними цінностями. Користуючись таким підходом, дослідник дає оцінку змальованим подіям, образам-персонажам, осмислює авторське використання понять релігійного змісту.

Аналітична робота привела до висновку, що названі прозові тексти О. Забарного слід кваліфікувати як антивоєнні, адже їх зміст спрямований на те, щоб заперечити агресивну сутність війни духовними ціннісними орієнтирами, якими володіє український народ і які демонструє як у своєму повсякденному житті, так і в часи жорстоких випробувань – воєнного лихоліття.

Біблійний вимір роману Джона Фаулза «Колекціонер»

L. M. Ostapenko — 2023-11-26

Стаття репрезентує спробу інтерпретації роману британського письменника Джона Фаулза «Колекціонер» з погляду біблійного коду.

Зміст статті ставить під сумнів традиційне тлумачення цього роману як позбавленого біблійного виміру. Автор статті віднаходить імпліцитно присутні у творі біблійні компоненти та визначає їхню функціональність.

Дослідження доводить, що саме компоненти біблійного коду виконують в романі змістотворчі та формотворчі функції.

Особливу увагу автор статті звертає на функціонування в романі мотивів колекціонування і творчості та пов’язаних із ними образів колекціонера і митця. Автор доводить, що з огляду на біблійну семантику ці мотиви у романі характеризують бінарність людської сутності та відповідної ролі людини у світі.

Розвідка демонструє, що структура роману підпорядковується цим моти- вам і спростовує традиційну опозицію Клега і Міранди як героїв-антагоністів. На думку автора, вони постають образами-двійниками, які прагнуть до духовного ідеалу, проте вбачають його не в Богові, а у митці. Студентка художнього училища Міранда уособлює ідеал для Клега, художник Джордж Престон (Чарльз Вестон) є ідеалом для Міранди. Єдиним засобом досягнення духовної досконалості для обох героїв стає колекціонування, що в біблійному контексті увиразнює профановану сутність мистецтва – підміну ду- ховної сутності матеріальними еквівалентами. Клег збирає колекцію метеликів, Міранда компонує свої картини з образів відомих художників. Клег захоплюється фотографією, Міранда копіює живопис попередників у відтворенні життя.

Автор статті вважає, що інтертекстуальний план роману посилює думку письменника про примарність штучного «ідеалу», що його вбачають у мистецтві. Обидва герої опиняються в декораціях літературних кліше, які не виправдовують традиційних очікувань і позбавляють обох героїв духовних орієнтирів. Усупереч «шекспірівському сюжету» Фредерік не стає Фердинандом і саме Міранда перетворює його на Калібана. На відміну від історії Попелюшки нові черевички Міранди не роблять з неї принцесу і саме Клег стає винним у її смерті.

На думку автора статті, дослідження біблійного виміру роману «Колекціонер» доводить спростування Джоном Фаулзом сакрального змісту мистецтва як такого. З огляду на бінарну сутність людини, що на ній наголошує Фаулз, мистецтво відповідає вічному прагненню людини піднестися духовно.

Водночас воно продукує профанований образ світу і демонструє непереборність тілесної природи людини та її неминучу смертність. В такий спосіб біблійний код визначає структуру роману й увиразнює його ідейний зміст.

Гетеротопія художнього простору у горорі

M. O. Borzova — 2023-11-26

Від зображених Стівеном Кінґом локусів мурашки йдуть по шкірі. Проте, такий ефект досягається не завдяки страхітливості декорацій. У творах американського письменника тлом для сюжетних подій часто постають буденні, звичні простори, які наділені низкою незвичних властивостей.

Розмірковуючи над локусом готелю «Оверлук» у романі «Сяйво» («The Shining», 1977), автор зауважує: «…номери готелів зазвичай самі по собі викликають страх, чи не так?». У художньому світі горорів Кінґа страх можуть викликати й інші, здавалось б, цілком безпечні місця – скажімо, бібліотека. Саме вона і стає квінтесенцією жаху в оповіданні «Бібліотечний поліцейський» («The Library Policeman»), яке було вперше опубліковане у збірці «Чотири після півночі» («Four Past Midnight», 1989).

Експлікувати природу художніх просторів у горорі можуть їхні гетеротопні властивості. Зосередженість гетеротопії на опозиціях, здатність поєднувати їх у межах одного фізичного простору стає єднальною ланкою із горором. Відтак, мета цієї статі – дослідити художній простір гетеротопії у жахах Стівена Кінґа, окреслити його специфіку.

В аналізі локусу бібліотеки в оповіданні «Бібліотечний поліцейський» ми покладаємося на теорію гетеротопії Мішеля Фуко, а також на напра- цювання американських дослідників Ґері та Мері Редфордів.

Є підстави вважати, що простір гетеротопії дозволяє горору утримувати зв’язок між реальним світом читача і фікційним світом художнього твору.

Ця властивість гетеротопії є визначальною, адже дозволяє горору реалізувати його головну функцію – афективну. Крім того, гетеротопії пов’язані з трансформацією суб’єктивності. Гетеротопні простори ніби резонують із простором свідомості і пам’яті протагоністів та оприявнюють їхній травматичний досвід, болісні переживання, нав’язливі прагнення і бажання.

Ми також вважаємо, що концепція гетеротопії виявляється продуктивною принагідно до метафікційних властивостей горору.

Мова як ключовий лінгвоментальний образ поетичної картини світу Сергія Жадана (на матеріалі збірки «Скрипниківка»)

L. I. Kotkova — 2023-11-26

У статті вперше на матеріалі нової поетичної збірки Сергія Жадана «Скрипниківка» виявлено та схарактеризовано особливості структурування образу рідної мови, розкрито її функціонування в хронологічних межах «до» і «після». З’ясовано, що домінантними репрезентантами найрізноманітніших інтонацій звучання українського слова в аналізованій збірці є лекси- ко-семантичні парадигми лексем «мова» (із похідними – понад 80 слововживань), «голос», «слово», «звук», «літера», «звучання», «говоріння», «співання» тощо та низка власне лінгвістичних термінів (здебільшого зі сфери фонетики та графіки), а також поодинокі літературознавчі терміни.

Встановлено, що лексеми «мова», «слово» та «голос» репрезентують сучасне життя мови, об’єктивують мовні й мовленнєві поняття (явища), належні до лінгвістичної сфери, крізь призму темпоральних і локальних вимірів воєнного сьогодення, індивідуально-авторського осмислення та тропеїчного моделювання поетичного образу мова. У художній картині світу Сергія Жадана рідна мова постала ключовим символом вічного життя, духовного єднання, національного коду, виявом авторської активної лінгвосвідомости й справжнього патріотизму.

Оказіоналізми у творах письменників-мігрантів (на матеріалі німецькомовної прози Каті Петровської)

M. I. Blazhko — 2023-11-26

Сучасні наукові розвідки відзначаються підвищенням інтересу мовознавців до проблем неології та оказіоналізмів. Творення нових, індивідуально- авторських слів у художньому тексті має на меті не тільки привернення уваги читача, але й чинить вплив на його емоції та переживання, заохочує читача до роздумів над індивідуально-авторськими утвореннями та до діалогу культур, збагачує мову. В дослідженні уточнено сутність ока- зіоналізму та встановлено чинники, що спричиняють появу новотворів.

Окреслено основні ознаки оказіоналізмів: одноразовість вживання; кон- текстуальна залежність; порушення законів словотворення та мовних норм; відсутність фіксації у словниках; експресивність. Дослідження ока- зіоналізмів виконано на матеріалі німецькомовного оповідання Каті Пет- ровської «Vielleicht Esther», представниці покоління німецькомовних письменників-мігрантів з українським походженням. Встановлено, що за винятком ознаки «одноразовість вживання», відібрані оказіоналізми відпо- відають основним критеріям оказіональності. Запропоновано поділ оказіо- налізмів на графічні оказіоналізми (Fikus, Datscha-artig), незвичні поєднання слів (Vielleicht Esther), оказіоналізми, створені шляхом метафоричного перенесення значень (Blumenomas) та оказіоналізми-ремінісценції (Gertrud).

Доведено, що оказіоналізми у творах німецькомовних письменників- мігрантів реалізуються графічними, семантичними, синтаксичними та стилістичними засобами мови й можуть вважатися важливою рисою індивідуального стилю Каті Петровської. Зазначається, що аналізовані оказіональні одиниці вимагають від німецького читача володіння лексикологічними, енциклопедичними, країнознавчими знаннями.

Поет і художник XVII ст. Лаврентій Крщонович

H. V. Samoilenko — 2023-11-26

Багатовікова історія України засвідчує, що ще від далеких часів, зокрема XVII – поч. XVIII ст., український народ виборював свою державну незалежність у кривавих боях з татарами, польською шляхтою та московитами.

Усе це знайшло своє відображення в художній літературі того історичного часу. Багато проблем, які висвітлювалися в ній, співзвучні і нашому часові.

У статті на суспільно-культурному тлі розглядається творчість одного із малодосліджених літературно-культурних діячів другої половини XVII ст. – Лаврентія Крщоновича. Його життя подається в контексті діяльності друкарні та літературної школи в Чернігові, які функціонували під керівництвом архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича.

Звернена також увага на діяльність Л. Крщоновича як керівника друкарні в Єлецькому монастирі та як видатного художника-оформлювача багатьох видань, а також письменника, який писав різні панегірики та присвяти, зокрема Л. Барановичу, І. Мазепі, полковнику І. Обидовському та ін., для яких характерна барокова образність, символіка та стилістика.

У статті розглянута також церковна діяльність Л. Крщоновича як архімандрита Єлецького монастиря, добудова ним Троїцького собору, розпочатого Л. Барановичем, а також своєрідність написаного ним першого підручника з риторики.

Місто Ніжин під час Східної (Кримської) війни 1853–1856 років

O. О. Leiberov — 2023-11-26

Стаття присвячена розгляду та аналізу соціально-економічного становища провінційного містечка Ніжин Чернігівської губернії у роки Східної (Кримської) війни у якій Російська імперія зазнала відчутної поразки і була змушена проводити так звані «Великі Реформи» Олександра ІІ. На основі нововведених у науковий обіг архівних джерел автор розглянув різні складові проблеми. Окрема увага присвячена вивченню соціальної структури міського населення. Широка статистична база, залучена автором, доводить, що основу міських мешканців складали представники двох податних груп – міщани та козаки. Кількість представників привілейованих соціальних груп, що складали верхівку міста, нараховувала лише кілька відсотків.

Вивчена статево-демографічна структура населення міста у якій більшість складали чоловіки, що було обумовлено війною. З поміж різних етноконфесійних груп населення міста, окрема увага приділена грекам та євреям. Автор доходить висновку, що останні поступово витісняють греків з сфери міської торгівлі та промисловості. У свою чергу грецька община кількісно зменшується та втрачає всі свої економічні привілеї.

Автор дослідження проаналізував всі сфери економічного розвитку міста – сільське господарство, торгівлю, промисловість та промисли. У результаті вивчення статистичних даним ми дійшли висновку, що Ніжин скоріше нагадував велике село. Тут переважало сільське господарство на яке були зорієнтовані всі інші галузі. Прибутки населення були незначними, а це унеможливлювало подальший розвиток економіки міста. Податки та грошові збори збиралися з населення регулярно й у повних обсягах. При цьому населення міста активно долучалося до різноманітних заходів губернської адміністрації з підтримки діючої армії.

Особовий фонд Плевако Миколи Антоновича у ЦДАМЛМ України як джерело досліджень регіональної культурної спадщини (на прикладі Сумщини)

N. S. Podolyaka — 2023-11-26

У статті досліджується питання ресурсного потенціалу для подальших досліджень регіональної історико-культурної спадщини особового фонду українського вченого, громадського діяча, літературознавця і бібліографа Плевако Миколи Антоновича (1890–1941), що зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. У результаті аналізу змісту особового архівного фонду було виокремлено наступні інформаційні блоки: автобiографiї, бiографiчнi довiдки, зразки творів, серед яких оригінальні документи (автобіографії, вітальні адреси, спогади); фотографії, комплекти поштових листiвок з зображенням українських письменників; документи та матерiали пiдготовчої роботи до видання «Словника українських письменникiв»; документи та матерiали пiдготовчої роботи до видання «Хрестоматiї з української лiтератури»; приватне листування; матеріали службової та громадської діяльності окремих осіб.

Розглянуто основні науково-методологічні підходи до використання й дослідження джерел особового походження, а також зазначено їх особливості. Значну увагу приділено документам, що можуть розширити уявлення про життєвий і творчий шлях осіб, життя і діяльність яких отримали високе суспільне визнання, або громадян, чиї документи мають цінну інформацію для суспільства.

Доведено, що найбільший інтерес можуть викликати матеріали для біографічних досліджень, оскільки саме ці документи відображають життєві позиції певної особи, розкривають її духовне життя чи певні побутові моменти. Безумовно цінним джерелом є документи, у яких подано докладний опис важливих історичних подій, що також стане гарним приводом для аналізу настроїв у суспільстві в певний час. Джерельну базу розширюють також документи, що надають можливість оцінити інтелектуальну спадщину визначних діячів України.

Оприлюднення документів з особового фонду Плевако М. А. розширить джерельну базу та дасть змогу для нових досліджень; результати роботи з такими документами є цінними для відображення невідомої широкому загалу чи жителям ОТГ інформації; розглянуті матеріали по-новому репрезентують регіон. Проте варто враховувати й суб’єктивний характер таких документів.

Культуротворення Івана Синиці в контексті музичної регіонології України

O. А. Kavunnyk — 2023-11-26

У статті розкрито форми культуротворення Івана Синиці – педагога- баяніста, оркестрового диригента, фольклориста, композитора. Охарак- теризовано концертно-виконавську, педагогічну, етнографічну діяльність митця в контексті музичної регіонології України. Проаналізовано джерела творчості, наукові публіцистичні праці про І. Синицю в контексті традицій родинного виховання в Україні. Виокремлено значення народнопісенної культури українців як чинника усвідомлення духовної спільності, національної ментальності корінного етносу України. Виділено культуровідповід- ність, природовідповідність, наступність як складові націєтворчої праці митця в контексті музичного краєзнавства. Наведено фактологічну конкретику музичних фольклорних зразків відповідних місцевостей, реєстр фестивалів в розумінні їх музично-естетичної цінності в житті громад регіону. Вирізнено значення творчості заснованого у тандемі з О. Синицею студентського фольклорно-сценічного гурту «Народна Кри- ниця». Диференційовано жанри творів композиторської спадщини митця.

Церковна діяльність архієпископа Павла (Погорілка) (РПЦ-УАПЦ-УСЦ-БОПУПАЦ-УСЄЦ)

N. R. Kravchuk — 2023-11-26

Архієпископ Павло (Погорілко) пройшов тернистий шлях священицького та архієрейського служіння і був учасником значної кількості церковнихи православних течій на території України та завжди прагнув автокефалії Православної Церкви в Україні. У статті проаналізовано мотиви відходу священника Павла (Погорілка) від Російської Православної Церкви (РПЦ) за предстоятельства патріарха Московського і всієї Русі Тихона(Беллавіна), суперечності та причини відмови від підтримки Української Авто- кефальної Православної Церкви (УАПЦ) очолюваної митрополитом Київ- ськиим і всієї України Василем Липківським. Прослідковано шлях до єпис- копства через долучення до обновленства. На основі доповіді єпископа Павла (Погорілка) визначені основні підстави створення ним власної церковної організації – Братського об’єднання парафій Української Право- славної Автокефальної Церкви (БОПУПАЦ) та участі у заснуванні Української Соборно-Єпископської Церкви (УСЄЦ).

Проблема людської ідентичності у творах М. Гоголя

A. V. Rolik — 2023-11-26

У монографії Андреаса Ларсона «Гоголь і проблема людської ідентичності» акцентується, що проблема людської ідентичності червоною ниткою проходить через всю творчість Гоголя і що в художніх творах Гоголя його погляди на життя завуальовані і можуть бути прочитані лише в широкому контексті.
Гоголь, підкреслює А. Ларсон, який з самих ранніх років шукав справу, що могла б принести користь людям, успіхом «Вечорів на хуторі біля Диканьки» проявив свій комічний талант. З тих пір він вважався комічним автором. У той час Гоголь ще думав, що його фантастичні світи повинні були здаватися читачам комічними з тих самих причин, через які вони здавалися такими йому самому.
Лише після того, як реакція публіки на комедію «Ревізор» показала, що навіть його друзі реагували на цей твір інакше, ніж він передбачав, Гоголь почав сумніватися в силі сміху. Від того моменту він ставав все більше і більше дидактичним.
Гоголь сподівався, що «Ревізор» здійснить на людей більший вплив, аніж написані ним повісті, оскільки розглядав театр засобом масового впливу. У чудернацькому світі комедії, який ґрунтується на неправильній ідентифікації дійових осіб, Гоголь чітко визначає сміх як єдиний позитивний персонаж в п’єсі. У цьому полягає його теорія дидактичного ефекту комічного гротеску. Лише за допомогою сміху читач може звільнитися від гротеску, відійти вбік і розірвати його пута. Гоголь наділив своїх персонажів такими рисами, шо вони, всупереч тотальній відсутності позитивних якостей, були схожими на реальних людей. Тим самим він сподівався, що публіка зможе ідентифікувати себе з цими персонажами і, розриваючи пута гротеску, позбудеться своїх власних недоліків та пороків, своєї власної низькопробності. Його помилка, на думку А. Ларсона, полягала в тому, що переважна більшість публіки мала абсолютно іншу вихідну точку зору в питаннях світосприйняття, аніж Гоголь.
Гоголь визначав сюжет своєї творчості як «душа людини», при цьому, стверджує німецький дослідник, він не знав достеменно ні своєї власної особистості, ні тим більше ідеальної особистості людини. Він почав послідовно підсилювати реалістичні дидактичні елементи в своїх творах, щоб таким чином примусити читача прийняти авторську точку зору. Таким чином, за словами А. Ларсона, він зґвалтував сам себе.

РЕЦЕНЗІЯ на монографію «І на оновленій землі… (Межигір’я та Нові Петрівці в історико-суспільному та культурному вимірах)» доктора філологічних наук, професора кафедри літератури, методики її навчання, історії культури та журналістики Ніжинського державно

V. M. Puhach — 2023-11-26

Монографія доктора філологічних наук, професора кафедри літератури, методики її навчання, історії культури та журналістики Г. В. Самойленка є історико-культурним дослідженням одного з найдавніших регіонів Київщини та охоплює його неперервний етап розвитку від XV ст. до сучасного періоду...