Література та культура Полісся

П. О. Куліш, «Чорна рада», «Основа», Олександра Білозерська, переклади Куліша, М. Максимович, «Дзвін», ж. «Современник», «Записки о Южной Руси».

Д. Блохин — 2024-12-24

У статті аналізується творча діяльність П. О. Куліша в різні періоди життя та його діяльності, аналізуються окремі його праці. Звернено увагу на вивчення творчості Куліша в діаспорі українськими вченими, зокрема проф. Ю. Бойком-Блохиним, проф. В. Петровим, проф. Д. Дорошенком, проф. Ю. Шевельовим та ін.

Михайло Коцюбинський про увіковічення пам’яті Пантелеймона Куліша

Г. В. Самойленко — 2024-12-24

У статті на конкретному літературознавчому матеріалі вперше розкрита вищезазначена тема. Автор дослідження звертає увагу на ставлення Михайла Коцюбинського до постаті Пантелеймона Куліша, а також на його публікацію у зв’язку з річницею смерті письменника у житомирській газеті «Волинь», яка має методологічний характер, бо письменник відносить автора «Чорної ради» до плеяди видатних українських художників слова, що «визначався сильним і гнучким розумом, маючи крупний і незалежний талант». Найважливішою думкою цієї статті є твердження М. Коцюбинського про українськість Пантелеймона Куліша, яка знайшла свій відбиток у великому творчому доробку письменника, тобто у його опублікованих працях, пов’язаних з усною народною творчістю і прославленням героїчної боротьби українського народу з різними ворогами, а також у перекладові Біблії рідною мовою. Крім статті, опублікованій у газеті «Волинь», М. Коцюбинський підготував також збірник літературних творів відомих українських письменників, присвячений Пантелеймону Кулішу. У процесі його укладання Михайло Коцюбинський вказав на зв’язки багатьох українських художників слова з творчістю автора «Чорної Ради», близькість його поглядів на тогочасне життя народу, відповідність їхніх цінностей ідеалу, якого дотримувався Пантелеймон Олександрович. Ці дві праці Михайла Коцюбинського відіграли велику роль в увіковіченні пам’яті Пантелеймона Куліша як видатного діяча культури на всій території Східної та Західної України.

Національні концепти у хутірській філософії Пантелеймона Куліша

Т. І. Ткаченко — 2024-12-24

Стаття присвячена дослідженню духових домінант українства у світогляді П. О. Куліша крізь призму засад унікального авторського феномена – хутірської філософії («Листи з хутора», «Хутірська філософія та віддалена од світу поезія», діаріуш, подорожні нотатки, епістолярна спадщина). Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) – письменник і перекладач, мовознавець та літературознавець, фольклорист і етнограф, редактор та видавець – досі залишається чи не найбільш дискусійною постаттю в культурно-історичному національному вимірі. Його міркування, твердження, оцінки, публічні виступи, праці вражають амбівалентністю, кардинальною зміною позицій та переконань, вимушеною лібералізацією чи, навпаки, виправданою радикалізацією поглядів у різні періоди, що пов’язано із зовнішніми перипетіями та внутрішніми процесами. Прагнення зберегти бодай відносну особисту свободу і можливість продовжувати письменницьку або видавничу діяльність вимагало співпраці й пошуку порозуміння з окупаційною (російською чи польською) владою. Проте шовінізм і тотальна дискримінація, приниження українства, бажання викоренити етносутність й асимілювати розбивали вщент ілюзорні наміри П. Куліша. Хутірська філософія – це послідовне й аргументоване бачення українського єства, менталітету, чеснот і недоліків, минулого, теперішнього і майбутнього крізь призму досвіду та мудрості. Формування громадянина починається змалечку, бо в мові, звичаях, устрої, побуті містяться підвалини належності до певної спільноти, що посилюються чи ламаються вихованням і освітою. Визначені морально-етичні цінності окреслюють свободу та необхідність, утілюючись у вірі. Якщо вони є хибними, то відбувається заміщення обличчя маскою, життя – існуванням, громади – маніпулятором. Подібний результат постає трагедією для особи й катастрофою для народу, оскільки передбачає знищення духового ґрунту, на який спирається людина, обираючи власний шлях. Протягом своєї історії Україна завжди боролась за незалежність і зберегла право вільної нації завдяки збереженню висвітлених Пантелеймоном Кулі[1]шем національних концептів, які постійно прагнули знищити колонізатори. Саме поєднання поваги до мікросвіту (індивідуальності) в хуторі й консолідації в макросвіті громади є сутністю українства, джерелом його сили та гарту.

Фемінітиви у творчості Ганни Барвінок як шевченківська традиція

В. М. Пугач — 2024-12-24

Стаття присвячена аналізові фемінітивів у творчості Ганни Барвінок (Олександри Михайлівни Білозерської-Куліш), дружини Пантелеймона Куліша та щирої знайомої Тараса Шевченка, близького друга родини. Творчість Ганни Барвінок важлива тим, що вона є першою спробою жіночої творчості в українській літературі, відображенням жіночого світогляду, жіночої долі, виконаних у народній оповідній творчій манері. Головними героїнями її оповідань є жінки, і лексико-семантичне поле «жінка» є достатньо різноманітним і репрезентативним щодо складу фемінітивів, серед яких можна вирізнити 9 груп. Під упливом двох видатних чоловіків, із якими її звела доля, Ганна Барвінок, натхненна їхньою творчістю, зокрема Тараса Шевченка, започаткувала гендерну творчість уперше в історії української літератури.

Особливості малої прози Надії Кибальчич

С. М. Чичкан — 2024-12-24

У статті на основі аналізу літературних творів Надії Кибальчич та праць літературознавців Н. Комарівської, М. Нестелєєва, А. Печарського, Л. Поліщук, Л. Томчук та інших, присвячених творчій спадщині письменниці кінця ХІХ – початку ХХ століття, визначається основна проблематика її творчості та особливості стилю, який був пов’язаний з тими новими теоретичними явищами, що торкалися таких понять як імпресіонізм, соціалістичний реалізм, психологізм тощо. Особлива увага приділена своєрідності малої прози авторки, аналізу її творів через призму внутрішніх переживань героїв та самої письменниці, особливостям стилю, розкриттю образів у новелах. Звернена увага на психологізм героїв та мову авторки творів, яка дає можливість поглибити розуміння кожного образу, поданого у складних життєвих ситуаціях.

Українська еротична новела кінця ХІХ – початку ХХ століть: «Поєдинок» Михайла Коцюбинського та інші тексти

М. З. Легкий — 2024-12-24

У статті розглянуто новелу Михайла Коцюбинського «Поєдинок» у контексті української еротичної малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть. Новелістика епохи fine de sièclе, зокрема й любовно-еротична, унезалежнює персонажів від соціально-економічних умов формування й становлення, демонструє витонченість переживань і нервову загостреність відчуттів, високий інтерес письменників до міжстатевих стосунків. Про це свідчать твори Панаса Мирного й І. Франка, Марка Черемшини та Л. Мартовича, Г. Хоткевича й В. Винниченка, М. Чернявського й М. Могилянського, Ольги Кобилянської та А. Кримського… Новели цих та інших письменників об’єднано в антології еротичної малої прози «Український Декамерон» і «Таємна пригода». Еротичному творові притаманні такі основні ознаки, як акцентація на тілесності, майстерність передавання сексуальних емоцій, любовні почуття та сексуальний потяг, елемент недомовлености, незавершености сюжету. Еротичну тематику розроблено в українському письменстві в сукупності з поважними психологічно-ментальними проблемами. Ерос (ширше – сексуальність) у людському єстві тісно пов’язаний із етосом, тобто культурно-поведінковими засадами особистости, котрі, з одного боку, формують її сексуальну конституцію й впливають на неї; з іншого – сексуальність людини, її темперамент та еротично-інтимні запити стають латентними, а не раз і видимими виявами її етосу. Тим еротичний твір відрізняється від порнографічного, котрий зображає сексуальний акт заради нього самого. «Поєдинок» Михайла Коцюбинського – психологічна новела з еротичним сюжетом, котра порушує проблеми стосунків у межах любовного трикутника. Твір окреслює сексуальну конституцію кожного з персонажів: сильної, владної й спраглої жінки, яка здатна вирішити скандальну ситуацію на свою користь; недосвідченого й закомплексованого коханця, який потрапив під вдалу жінки; й поступливого, безличного та цілком індиферентного чоловіка, котрий давно втратив інтерес до інтимних стосунків.

Між прозою та поезією життя. Внутрішньоособистісні конфлікти персонажів у новелістиці Михайла Коцюбинського

К. М. Шмега — 2024-12-24

У статті сфокусовано увагу на висвітленні станів внутрішньоособистісних конфліктів персонажів у малій прозі Михайла Коцюбинського. Простежено, як письменник, вивчаючи людську психологію і спираючись на власний досвід, від твору до твору занурюється у глибини внутрішніх суперечностей та конфліктів своїх героїв, із великим розумінням та без жодного засудження висвітлює неузгодженості між різними сторонами людського «Я». Для кращого розуміння виникнення внутрішніх конфліктів та механізмів їх подолання застосовано дослідження із соціокультурної психології психоаналітикині Карен Горні, а також деякі аспекти аналітичної психології Карла Ґустава Юнґа. Найповніше внутрішньоособисту роздвоєність персонажа ілюструє конфлікт митець/людина, який відтворено в одній із найвідоміших новел Коцюбинського – «Цвіт яблуні». Своєрідне «перемикання» в цьому творі різних ідентичностей (митець/чоловік/батько) героя-оповідача у межовій ситуації є свідченням глибокого розуміння Михайлом Коцюбинським психології складного і суперечливого всесвіту, яким є кожне людське «Я», а тим паче творче. Більше уваги у статті звернено на інші, не такі досліджувані, види внутрішніх конфліктів, яКиїв: конфлікти між вигаданим ідеальним образом власного «Я» та реальним «Я» персонажа («Коні не винні», «Дебют», «Поєдинок», «Лялечка»); конфліктний вибір між бажаннями та обов’язками («Intermezzo», «В дорозі», «Сон»); конфлікт між власним світоглядом та традицією («Відьма», «Лист»); конфлікт між сімейними ролями чоловіка/батька/сина («Що записано в книгу життя», «Відьма»). Зроблено припущення про те, що інтерес до внутрішніх суперечностей у письменника був іманентним, позаяк він сам постійно перебував у стані вибору між «прозою» та «поезією» життя, буднями урядовця та тонким світовідчуттям естета і митця, переконаного, що внутрішній світ людини є «таким складним і тонким, що не піддається зображенню такими грубими засобами, як слово».

Дві актриси однієї ролі. М. Заньковецька та Л. Ліницька у п’єсі І. К. Карпенка-Карого «Безталанна»

Л. П. Овчієва — 2024-12-24

У статті зроблено реконструкцію виконання ролі Софії у п’єсі І. К. Карпенка-Карого «Безталанна» М. К. Заньковецькою та Л. П. Ліницькою, які були виконавицями цієї ролі у різних трупах корифеїв українського театру кінця ХІХ початку ХХ століття.

М. К. Заньковецька – виконавиця ролей у п’єсах Любові Яновської

П. І. Кравчук — 2024-12-24

У статті зроблена спроба висвітлити творчу співпрацю М. Заньковецької з письменницею Л. Яновською, зокрема, виконання центральних ролей артисткою у п’єсах «Лісова квітка» («Дзвін до церкви скликає та сам у ній не буває») та «Огнений змій».

Музична сторінка творчої діяльності Марії Заньковецької, Михайла Старицького та Марка Кропивницького

А. О. Кармазін — 2024-12-24

У публікації йде мова про музичну сторінку діяльності видатних представників українського театрального мистецтва – Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Марії Заньковецької. Їх діяльність у царині музичної культури охоплювала композиторську творчість, співацьку обдарованість, непересічну виконавську майстерність у грі на музичних інструментах, музичну режисуру та створення оперних лібрето. Усе це певною мірою знаходиться «в тіні» їх театральних та літературних здобутків, однак є не менш цікавою та насиченою сторінкою творчої діяльності, про що свідчать, зокрема, і експонати Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

Музичний автограф Миколи Лисенка на честь ювілею Марії Заньковецької

В. В. Кузик — 2024-12-24

З ім’ям М. Заньковецької пов’язана публікація кількох зразків українських народних пісень а співпраця з науковцями Меморіального будинку-музею М. В. Лисенка сприяли відкриттю нових автографів та документів, що висвітлювали життя і творчість українського композитора-класика та формування окремого підрозділу українського музикознавства – «лисенкознавство». У той період вперше були представлені рукописи «Тушу» на честь М. Заньковецької, написаного на честь ювілей уславленої актриси.

Марія Заньковецька та Олександр Олесь: творчі зв’язки митців

І. В. Дубровіна — 2024-12-24

У статті висвітлено творчу співпрацю та епістолярій між М. Заньковецькою та О. Олесем на початку 1910-х років. Творчий зв’язок був побудований на величезній повазі поета до видатної актриси. Серед перепон, які виникали на шляху до театрального успіху на сцені була інноваційність репертуару, підходів, до яких не була готова публіка. Канва почуттів від яскравого захоплення театром до майже депресивного розчарування і печалі відобразилася на їх житті і позначилася на подальшому творчому шляху. Відомо, що Олександр Олесь та Марія Заньковецька були новаторами української театральної сцени. Поет був новатором у драматургії п’єс, а актриса була генієм втілення художнього образу на сцені.

Розвиток картин, нарисів та поезій тижневика «Lа Caricature» у композиціях описів балу губернського міста N. у «Мертвих душах» М. Гоголя

Ю. В. Джулай — 2024-12-24

У статті побудовано реконструкцію тривалого опанування М. Гоголем художніх і літературних творів паризького сатиричного тижневика «Карикатура» («La Caricature»), які стали важливими елементами розвитку опису «паризького» балу губернського міста N. у восьмій главі «Мертвих душ». У статті описані художні «продовження» картин, нарисів та поезій з тижне[1]вика «Карикатура» в описах окремих сцен «паризького» балу міста N. та їхнього композиційного об’єднання через здатність відображати зміну позитивної і натхненної приязні спільнот балу і героя на обурення та взаємний осуд. У статті розкриваються композиційні наслідки опанування М. Гоголем уваги до статусу героя в описі випадкових неприємностей балів Парижа з нарису «Уривок з листа в провінцію» та уваги до картин французького художника і літографа А. Деверіа в обранні двох головних «жіночих» вимірів описів балу. Перший вимір торкається публічної демонстрації в описах балу володіння тонкощами прикрашання вбранням жіночої вроди. Другий вимір торкається особливого виділення епізодів сяяння жіночої вроди без прикрас, які особливо виокремлюють деталі схоплення поглядом героя сяючої краси доньки губернатора міста N. У статті показано як опис ходи балу в напрямку кінця взаємної поваги і приязні спільнот балу та героя увінчує проголошення героєм звинувачення балу, яке озвучує зображення реальної ціни жіночої краси у карикатурі «Месьє Бюджет і мадемуазель Скарбничка на прогулянці в Тюїльрі». У статті розкрито вкрай важливий авторський здобуток композиційного об’єднанні сцен балу, який стає інтегрованим описом відповідних сцен балу як послідовних подій з категорії «невтішної історії погляду», яка мала, як показано у статті, за виток свого походження своєрідне художнє «перейменування» Гоголем змісту нарису О. де Бальзака «Сусіди».

Образ М. Гоголя в сучасній письменницькій есеїстиці

Т. М. Шевченко — 2024-12-24

У статті йдеться про гоголівський дискурс сучасної письменницької есеїстичної творчості. Наголошено на знакових авторах-есеїстах сучасної української літератури, які вдавалися до осмислення феномену М. Гоголя (Є. Кононенко, Л. Дереш, О. Забужко, Ю. Андрухович, В. Махно, Ю. Винничук, П. Кралюк), окреслено формати побутування есеїв про М. Гоголя в новітньому письменстві (одноосібний твір, есей-частина книги, портретний есей-частина збірки як колекції портретів). Звернено увагу на той факт, що сучасні практики есеїстичного портретування були закладені класиками української літератури, а сучасні автори стали продовжувачами цих традицій, і постать М. Гоголя – яскраве тому свідчення (Є. Маланюк, Яр Славутич, Р. Іваничук). Окреслено провідні наративи та ментативи творів про класика літератури ХІХ століття в есеях сучасних українських авторів. Акцентована увага на цінності проаналізованих творів: вони цікаві не так запропонованим упорядкуванням відомостей про М. Гоголя чи інтерпретацією його творів у певних контекстах, що важливо для письменників, скільки їх індивідуальною інтерпретацією того, що постало обʼєктом обсервації. В есеях про М. Гоголя чи про щось в контексті його спадщини автори не просто означують свою присутність (топіку) та екзистенційне буття в його географічній, історичній, літературно-критичній, філософській тощо конкретиці, а, передусім, (само)ідентифікуються, представляють власну систему мислительних координат як митця й людини, концентруються у певних локаціях реальності.

«Глухий кут» історії в романі-антиутопії Тараса Антиповича «Хронос»: футурологічні прогнози і пророцтва

Ю. І. Бондаренко — 2024-12-24

Статтю присвячено футурологічній концепції роману-антиутопії Тараса Антиповича «Хронос», вираженій із допомогою прогностичних та провісницьких підходів до змалювання майбутнього. Автор наукового дослідження намагається проаналізувати всю повноту художньої картини, створеної в романі, виділити різні аспекти здійсненого письменником прогнозу. Він підкреслює, що науково-технічний прогрес, який мав місце в ХХ і ХХІ століттях став основним поштовхом до появи художніх версій, лейтмотивом яких є думка: винайдення нових технологічних можливостей може докорінно змінити життя людей, уплинути як на фізичне, так і на духовне буття. Здійснений аналіз допоміг окреслити погляд Т. Антиповича на майбутнє, образ якого визначено стрімким розвитком біотехнологій, що в результаті, на думку митця, може завести людство в «глухий кут» історії – безвихідь, позначену рисами апокаліпсису. Така ситуація є, за версією письменника, результатом роботи людського розуму, його домінуванням над морально-етичним началом. Тому, з одного боку, автор роману прогнозує достатньо широкі зміни в різних галузях життя: науці, медицині, економічній, судовій та військовій сферах, у суспільно-політичних процесах. З іншого – він говорить про дегуманізацію людини, деестетизацію її життя, превалювання фізичного над духовним, занепад культури. Письменник підкреслює: великою проблемою буде те, що людство не бачитиме раціонального виходу із ситуації, у яку потрапить. Тому фінал роману позначений провісницькими інтенціями. Т. Антипович використовує образ Бога як єдиного, хто може вивести з «глухого кута» історії. Із цією метою в романі з’являється образ священника, наділеного надвластивостями, провідника, позначеного Вищим Промислом. Це відповідає психологічним особливостям сприйняття історичної кризи: у ситуації безвиході люди втрачають надію на власні сили, часто формують релігійно-містичну картину майбутнього, схильні шукати порятунок не у власних рішеннях, а в провидінні.

Роман Віктора Абузярова «Євангеліє від Євгенія» у біблійному вимірі

Л. М. Остапенко — 2024-12-24

Стаття присвячена дослідженню біблійного виміру роману сучасного українського письменника Віктора Абузярова «Євангеліє від Євгенія». Автор розвідки має на меті пошук біблійного підтексту і визначення його ролі у сюжеті твору. В романі віднаходяться численні маркери зв’язку зі старозавітними і євангельськими першоджерелами, що надають роману агіографічного профілю й уподібнюють головного героя Женю Таранова до святого Якова, що успадковує духовне благословіння від патріарха Ісаака на те, щоб славити Бога, і до образу Спасителя, що спокутує гріхи людства. Його антипод у романі і вбивця Сашко Салоник співвідноситься зі старшим сином Ісаака Ісавом, що прагне завоювати світ мечем і уособлює тогочасну державну систему, побудовану на брехні і знеціненні людського життя. У біблійному вимірі майже всі персонажі чоловічої статі постають нащадками Каїна, поєднаними мотивом братовбивства. Більшість персонажів жіночої статі пов’язані мотивом блуду, що спокушає на більший гріх і призводить до нехтування материнством. Відповідно всі персонажі дітей у романі пов’язані з мотивом невинної жертви, вони несуть тягар гріхів своїх батьків та спокутують їхні провини. Спостереження над біблійним виміром роману дозволяють дійти висновку, що біблійний підтекст має багатофункціональне призначення у творі. На думку автора статті, він увиразнює бачення радянської повоєнної епохи як епохи Ісава і безпрецедентний образ радянського офіцера Олександра Салоника як антигероя. Як показує дослідження, призначення біблійного коду насамперед полягає у виявленні людської сутності поза межами історичної доби, державної ідеології чи національності. Він сприяє ідеї письменника нагадати про вічні закони буття і справжнє покликання людини та наголосити на святості кожного, і не лише людського, життя як дарованого Богом. Автор статті доводить, що саме біблійний вимір надає романові з детективним сюжетом глибокого екзистенційного і релігійно-філософського сенсу, що актуалізує потребу подальших досліджень твору в межах високої, а не масової літератури.

Апеляція до логосу при репрезентації українських біженців в англомовних новинних статтях Бі-Бі-Сі

Т. В. Міщенко — 2024-12-24

У пропонованій роботі проаналізовано статті новинного порталу BBC через один із риторичних способів впливу на аудиторію, а саме – логос. Новини відіграють важливу роль у житті населення кожної країни, адже вони є джерелом інформації про події у цілому світі, часто їх використовують як засіб впливу на громадську думку. Лінгвісти вважають медійний дискурс таким, що найбільш точно відповідає риторичним вимогам, оскільки тексти ЗМІ здійснюють вплив на настрої та погляди аудиторії. Війна в Україні також впливає на сучасну журналістику. Поступово питання імміграції стає однією з гострих проблем, що викликає все більший інтерес як серед науковців, так і серед громадян певних країн. Цей процес набуває соціокультурного та мовного фону суспільства і знаходить своє відображення в мові ЗМІ, які серед іншого вдаються до здійснення впливу через логос, тобто апеляцію до розуму читачів. У лінгвістиці логос може включати складні мовні звороти, історичні та буквальні аналогії, визначення, класифікації, факти, статистичні дані, закони певної держави, свідчення, цитати експертів та авторитетів тощо. Апеляція до логосу у новинних текстах будується за допомогою аргументації як процесу цитування доказів і джерел у системі для обґрунтування думки згідно зі структурою, яка включає тезу, аргументи та демонстрацію. Під час аналізу статей було виявлено використання одно-, дво- та трикратних тез, а також моно- та поліаргументації. Моноаргументація втілюється тезою з одним аргументом, поліаргументація утворюється тезою з двома або більше аргументами. В аспекті структури виокремлюємо наскрізну аргументацію з тезою в заголовку та аргументами в основному тексті та внутрішньотекстову аргументацію, утворену тезою та аргументами в основній частині тексту. При апеляції до авторитетів автори статей вдаються до персоналізованої аргументації, тобто до певної особи, та деперсоналізованої аргументації при апеляції до установ чи урядів. У більшості проаналізованих нами текстів використовується апеляція до показань очевидців, слів авторитетів або експертів та апеляція до статистики. Всі ці аргументи присутні у змішаному вигляді, але у нашому аналізі ми розділяємо їх на три категорії.

Об’єктивація концепту любов у романі Григорія Тютюнника «Вир»

Н. І. Бойко — 2024-12-24

Стаття присвячена виявленню та характеристиці узуальних й індивідуально-авторських лексико-семантичних варіантів лексеми любов як об’єктиваторів концепту ЛЮБОВ, почуттєвої сфери, емоційних станів персонажів роману «Вир», особливостей використання одиниць лексико-семантичної та фразеологічної систем. З’ясовано, що об’єктиватором концепту ЛЮБОВ, почуття і відчуття любові в романі постає лексема любов, яка репрезентує низку узуальних лексико-семантичних варіантів: 1) любов – почуття щирої й глибокої сердечної прихильності; 2) любов – особа, яку люблять; 3) любов – інтерес, внутрішній, духовний потяг; 4) любов – інтимні стосунки. Індивідуально-авторська об’єктивація концепту ЛЮБОВ репрезентована лексико-семантичними варіантами, контекстуально мотивованими, вербалізованими експліцитними та імпліцитними семантичними планами: 1) любов – почуття приязні до особи протилежної статі, кохання; 2) любов – єднання двох душ; 3) любов – сила, що змінює людину, відіграє особливу роль, стає сенсом життя; 4) любов – мука, страждання. Семантика почуття і відчуття любові вербалізована в романі не лише експліцитно (із використанням відповідних лексико-семантичних варіантів субстантивів, атрибутивів, вербіативів, адвербіативів), а й імпліцитно – без використання найменувань на позначення почуття і відчуття любові, за допомогою індивідуально-авторських асоціацій, номінацій певних фрагментів довкілля, скерованих на вербалізацію почуттєвих інтенцій персонажів. Виявлено, що знакова, індивідуально-авторська характеристика емоційних станів, почуття і відчуття любові в романі – у їхній амбівалентній репрезентації, використанні епітетних конструкцій, метафоричних моделей, порівняльних зворотів, парафраз. Контрастивну об’єктивацію почуття і відчуття любові зазвичай забезпечують контекстуальні поєднання лексем із протилежними аксіологічними семантичними планами, розлогі образні описи складних психоемоційних станів, відтворення внутрішніх портретних характеристик персонажів на тлі пейзажів, українських краєвидів, картин природи тощо.

Вербалізація концепту земля в мовотворчості Олександра Довженка

Л. І. Коткова — 2024-12-24

У статті здійснено аналіз засобів і способів вербалізації концепту земля в мовотворчості О. Довженка. З’ясовано, що концепт земля належить до ключових, етнічно маркованих часовими й просторовими вимірами знаків української етнокультури. Виявлено особливості осмислення й вербалізації концепту земля в мовотворчості О. Довженка, які полягають у поєднанні денотативних, узуально фіксованих значеннєвих планів (земля – третя від Сонця велика планета; місце життя й діяльности людей; верхній шар земної кори; речовина темно-бурого кольору, що входить до складу земної кори; ґрунт, який обробляють і використовують для вирощування рослин; країна, край, держава, Вітчизна) та конотативних, репрезентованих лексико-семантичними варіантами символьних знаків етнокультури, креативно й психоментально маркованими (земля – символ буття, величі, неперевершеної краси, стійкости, нескорености ворогові, джерело чуттєвости, земля-страдниця та ін.). Простежено механізми індивідуально-авторської вербалізації концепту, в основі якої постала сакралізація української землі в мовотворчості О. Довженка, її обожнення, репрезентація як знака української етнокультури. Художній дискурс митця засвідчує, що впродовж віків українці захищають, оберігають, обожнюють і шанують рідну землю.

Історія ікони Богородиці Матері до її Іржавецького Чудоявлення 1716 року

В. В. Кузик — 2024-12-24

Іржавецька чудотворна ікона Богоматері в силу особливих обставиин історії України часів Гетьманщини та наступної підлеглості краю московському царату стала знаковим явищем духовної національної опозиції і мала неймовірне поширення у списках на Чернігово-Сіверських і частково Києвських теренах – від церковних вівтарів, панських палаців і садиб до бідних селянських хат. Доля чудотворної Ікони вразила молодого Тараса Шевченка, і він оспівав її в поемі «Іржавець» (1847). Hе менш вразлива її доля від часу написання 1572 року та пов’язаних з цим трагічних подій, що через майже п’ять століть перегукуються із сучасним воєнним протистоянням України та Московії.

День вишиванки – еволюція свята від культурного заходу регіонального значення до всесвітнього дня вишиванки

Т. Г. Рендюк — 2024-12-24

День вишиванки – це свято, яке об’єднує українців усього світу і прославляє нашу культуру та традиції. День вишиванки у 2006 році заснувала Л. Воронюк, тодішня студентка Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Вона запропонувала своїм колегам-студентам обрати один день і всім разом прийти на заняття у вишиванці. Спочатку у вишитому одязі до університету прийшли кілька десятків студентів. Потім до акції долучилися деякі викладачі, а з роками свято ставало дедалі популярнішим. У 2024 році свято випало на 16 травня. Всесвітній день вишиванки відзначають щорічно також у третій четвер травня. Це міжнародне свято покликане зберегти давні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. У цей день по всьому світу українці об’єднуються в одній ідеї і демонструють, що мають власну самоідентифікацію та національний код. Цей день нагадує про свою національну та громадянську позицію, культурну освіченість та духовну свідомість. На основі аналізу різноманітного фактологічного матеріалу українського та зарубіжного походження доведено, що вишиванка для українців – глибинний символ національної ідентичності, ознака самовираження нашого народу, його етнічний бренд. Вишиванка – це національний символ, що об’єднує тих, хто серцем і душею вболіває за свою Батьківщину, поважає багаті традиції українського народу, прославляє безцінні культурні надбання на теренах нашої країни та далеко за її межами. Вона передає ці національні цінності від старших поколінь українців до молодих, чим забезпечується континуїтет українства в усьому світі. Вперше досліджена особлива роль вишиванки як індикатора національної ідентичності закордонних українців – як для класичної діаспори, так і для сучасної, нової, хвилі емігрантів, спровокованої нинішньою російською військовою агресією проти України. Окремий наголос робиться на участі дітей закордонних українців у проведенні численних заходів, а саме: Всесвітнього дня вишиванки, Дня святого Миколая, Різдва, Великодня тощо. Отже, українську історію, культуру та свята наших співвітчизників за кордоном неможливо уявити без української вишиванки. На тлі формування й кристалізації глобалізованого українського етнічного простору як результат масової еміграції мешканців України до 150 зарубіжних країн унаслідок сучасної повномасштабної фази російсько-української війни з його єдиним українським мовним всесвітом, логічно виникає і підвищений науковий інтерес до вивчення й висвітлення ролі української вишиванки у формуванні та збереженні національної ідентичності українців, у тому числі і зарубіжжя, чим пояснюється актуальність пропоно[1]ваного дослідженн

Лікарня Історико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині у кінці ХІХ - на початку ХХ століть та її лікар Іван Микитович Самойлович

О. О. Лейберов — 2024-12-24

Стаття присвячена історії створення та функціонування медичного комплексу в стінах Історико-філологічного інституту князя Безбородька у Ніжині. Автори на основі широких архівних матеріалів простежують історію функціонування інститутської лікарні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Основний акцент зроблено на житті та діяльності незмінного керівника лікарні - Івана Микитовича Самойловича. Вивчаючи значний у часі «ніжинський період» його життя, автори простежують певний період історії Ніжинської вищої школи. Робота Самойловича в інституті припала на період директорства всіх керівників Інституту, й тому це дає змогу простежити багато різноманітних процесів, що відбувались у середині навчальному закладі через призму особистого життя окремої людини. Авторам вдалося показати, як максималізм, життєва енергія поступово згасає під впливом дріб’язкових життєвих проблем та службової рутини. Разом із тим, життя лікаря Самойловича – типовий приклад долі звичайного провінційного чиновника, що, в силу життєвих обставин, поставлений у певні рамки й змушений прожити життя не так, як хоче, а так, як від нього вимагають.

Тематика та жанрове різнобарв’я в ніжинській газеті у період перебудови 1985–1991 рр.

Г. В. Самойленко — 2024-12-24

У статті на матеріалі газетної регіоналістики розкриті її тематична та жанрова специфіка. Теоретичні положення підкріплені типовими прикладами їх різнобарв’я, а також звернена увага на взаємозв’язки журналістів з владними та партійними структурами, активом читачів газети. Крім цього, у статті відмічена майстерність журналістів ніжинської газети «Під прапором Леніна» у розкритті актуальних проблем, які висувалися як самою епохою, так і читачами газети. Редакція організувала спеціальну поштову скриньку і постійно враховувала заявки та листи читачів у своїй практичній діяльності, заснувавши для цього спеціальні рубрики.

Зображення соціально-економічних та культурних змін на Чернігівщині в публіцистиці періодичних видань краю (1985–1990)

С. С. Кармазін — 2024-12-24

У статті досліджено специфіку висвітлення соціально-економічних та культурних трансформацій на Чернігівщині періоду перебудови (1985– 1990) у регіональній пресі. На основі аналізу публікацій провідних обласних газет «Деснянська правда», «Комсомольський гарт», «Червоний прапор» та районних видань розкрито основні тематичні напрями відображення суспільних змін, особливості їх журналістського осмислення та вплив на формування громадської думки. Дослідження показало, що регіональна преса Чернігівщини стала важливим майданчиком для публічного обговорення нагальних проблем та артикуляції суспільних настроїв. На шпальтах видань знайшли відображення болючі питання реформування колгоспно-радгоспної системи, роздержавлення власності, лібералізації цін, розвитку приватного підприємництва. Водночас публікації торкалися проблем занепаду промислових підприємств, зростання безробіття, погіршення соціального забезпечення. Окремий пласт матеріалів був присвячений процесам національно-культурного відродження, демократизації суспільного життя та становлення незалежних громадських організацій.

Епізоди передісторії кінематографу: камера-обскура та «привид Пеппера»

Л. Л. Корнєєва — 2024-12-24

У статті йдеться про два технічні винаходи, які базуються на оптичних (візуальних) ефектах і які стали певними кроками у наближенні до появи кінематографу. Якщо найважливішою технологічною основою синематографу братів Люм’єрів стала фото-графія, то прообразом самої фотокамери була камера-обскура. «Привид Пеппера», зі своєї сторони, став важливим етапом практичної реалізації ідеї рухомих віртуальних сценічних образів та об’єктів.

Роль та функція аматорства в загальному розвитку українського театру. Від зародження до сьогодення

Л. А. Данилейко — 2024-12-24

У статті автор на прикладі історичних подій (від зародження українського театру до сьогодення) ставить за мету визначити функцію та роль аматорського театрального мистецтва у суспільстві. У тексті окреслено, що на початках історії – театралізація обрядів, а далі театралізація літургій у церкві несла роз’яснювальну функцію для населення, а також підсилювала святкування календарного циклу. Обґрунтовано, що вже шкільний театр прагнув виконувати функцію формування професійного театру. Саме в рамках українського шкільного театру писалися перша драматургія та теорія драми. Хоча в більшості театр продовжував функціональну прив’язку до свят календарного циклу та важливих подій у суспільному процесі. Окреслено аматорський театр, який розвивався як палацовий та кріпацький театр, і також вже виконував роль формування окремого українського професійного театру, хоча ще мав більше розважальну і повчальну функції. На[1]ведено приклад аматорських гуртків, з яких по факту вийшли представники «театру корифеїв», які вже ставали рупором україноцентричних ідей, а не лише розважальних чи роз’яснювальних функцій. Навколо цих гуртків і всередині них формувалася драматургія, яка вже ширше доносила проукраїнські ідеї. Саме цей громадський аматорський рух доформував професійний український театр. Утім, аматорство продовжило і продовжує існувати. Бачимо на прикладі Народного театру «Арсенал», одного з найстаріших нині діючих колективів, який виник ще наприкінці ХІХ століття. Цей театр проіснував у радянський час як функціональна потреба людей технічних професій заводу «Арсенал» гуртуватися в самодіяльність і створювати театральне мистецтво заради відпочинку. Сьогодні функція аматорства трансформувалася ще й в функцію психологічної реабілітації. Дуже багато людей, які мають інші професії в дорослому житті приходять у різні колективи займатися театром. Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктив[1]ності та системного підходу. Спираючись на зазначені принципи, у процесі дослідження пріоритетними стали методи: статистичний (використано опис найбільш важливих явищ в історії українського театру); емпіричний (вивчення літературних джерел, дослідження визначених знакових епох); метод фіксації та аналітики сучасних процесів. Наукова новизна статті полягає в тому, що автор досліджує аматорське театральне мистецтво не лише як творчий процес, а як функцію у суспільстві. Висновки статті дають змогу дослідникам аматорського українського театрального мистецтва поглянути на нього крізь призму суспільної функціональності, а не лише як творчий процес.

Науково-практичні вектори музикознавства в контексті мистецької освіти Ніжинської вищої школи

О. А. Кавунник — 2024-12-24

У статті представлено науково-практичні вектори музикознавства в сьогоденні мистецької освіти Ніжинської вищої школи. Актуалізовано їх сутність у контексті музичного мистецтва, як особливої форми художнього-творчого осягнення світу. Аргументовано науково-практичну потребу у викладачах-музикознавцях, їх залученні до навчально-виховної, концертно-виконавської практики здобувачів-вокалістів, інструменталістів, студентських творчих колективів. Виокремлено постать доктора педагогічних наук, професора О. Я. Ростовського у продовженні традиції закладу запрошувати музикознавців для викладання на музично-педагогічному факультеті дисциплін з історії, основ теорії музики. Виокремлено наукові комунікації з проблематики мистецької освіти, музикознавчої регіонології як органічних складових у ході проведення на базі мистецьких кафедр Університету всеукраїнських науково-практичних конференцій за участю вчених Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського Національної академії наук України. Наголошено на проведенні вокальних, хорових, інструментальних, хореографічних конкурсів, фестивалів, гостьових лекцій за участю музикознавців. Їхні публікації утворюють вектори для творчості, набуття практичного досвіду майбутніх педагогів з мистецької освіти. Охарактеризовано причинно-наслідковий зв’язок сценічно-виконавської практики студентів, їх педагогів-наставників з науковими публікаціями музикознавців про творчі досягнення й здобутки студентів, колективів у контексті популяризації форм та жанрів музичної культури в сьогоденні України, за межами держави.

Кафедра музичного мистецтва Національної академії сухопутних військ: від становлення до сучасност

Р. В. Ваврик — 2024-12-24

У статті досліджено аспекти музичної освіти військових диригентів у сьогоденні України. На прикладі кафедри музичного мистецтва Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного актуалізовано науково-практичну діяльність її викладачів у контексті формування та розвитку військово-оркестрової служби ЗСУ. Проаналізовано як історично важливі різножанрові документальні, наукові, урядові, офіційні джерела: Постанови, Накази, кафедральні Звіти. Охарактеризовано причинно-наслідковий контекст реформування музично-виконавської діяльності військових духових оркестрів в Україні. Визначено формування оркестрового національно-патріотичного репертуару як нагальну потребу. Окреслено шляхи опанування здобувачами практично-виконавських вмінь, навичок для майбутньої діяльності в колективах військово-оркестрової служби в ЗСУ. Висвітлено хронологію становлення науково-педагогічного контингенту оркестрових диригентів, викладачів-духовиків на новоствореній 1993 р. військово-диригентській кафедрі. Наголошено на творчих комунікаціях військових музикантів із цивільними колегами-викладачами Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка. Виявлено значення організаторської праці військових музикантів, як-от генерал-майор В. Ф. Деркач, полковник В. П. Григор’єв, майор Я. М. Горбаль у становленні й розвитку військової оркестрової служби в українському війську, популяризації впродовж трьох десятиліть випускниками кафедри форм музично-виконавської творчості на численних, понад 4000 тисячі, офіційних державних, міжнародних заходах.