Домінанти художнього ідіолекту Пантелеймона Куліша

Анотація

Статтю присвячено характеристиці мовної картини світу Пантелеймона Куліша крізь призму лексико-фразеологічних домінант як вагомих складників ієрархії художнього ідіолекту автора, репрезентованих концептосферою, її об’єктиваторами, лексичними та фразеологічними вербалізаторами – маркерами мовомислення письменника. Виявлено, що художній ідіолект П. Куліша вдало поєднав народнорозмовні джерела української мови з елементами староукраїнської мовної традиції, репрезентувавши низку вагомих домінантних позицій автора, які слугують осердям його поетичних і белетристичних текстів. Функції мовних домінант виконують одиниці лексико-семантичного та фразеологічного рівнів. Вони об’єктивують багатство лексико-семантичного та фраземного складу мови творів П. Куліша загалом й активне вживання одиниць лексико-граматичних класів окремих стилістичних пластів зокрема. Тексти творів письменника відбивають глибокий і виразний україноцентризм крізь призму часо-просторових складників мегаконцепту Україна. До виразних домінантних рис художнього ідіолекту П. Куліша належать вербалізовані фольклорні мотиви, що експлікують уснорозмовні джерела, фольклорні складники системи виражально-зображальних засобів. Простежено емоційно-оцінну домінанту художнього ідіолекту письменника
як відбиток інтенцій мовної особистості. Встановлено, що принцип "живої етнографії" орієнтував автора на відтворення глибинних фольклорних традицій у прозових і поетичних текстах, які поєднали емотивно-оцінні лексеми з демінутивно-меліоративними та аугментативно-пейоративними суфіксами, національно марковані перифрази, образи-символи, фразеологічне розмаїття. Виокремлені домінанти художнього ідіолекту письменника належать до ядерних, вони відбивають синтез авторського світобачення та світовідчуття, індивідуальну систему підходів до різних вербальних засобів і способів, їх вибору, тобто власне авторської репрезентації інтенцій через ідіолект. Самобутність художнього ідіолекту письменника – у відтворенні живої мовної стихії народних мас, в об’єктивації національної самобутності селянського побуту, народних звичаїв і обрядів; у тісних взаємозв’язках мови особистості й мови епохи.